Відео з камер спостереження, як доказ: за і проти

В останні роки і на телебаченні і в відео-сегменті інтернету з’явився цілий окремий жанр програм з умовними назвами: «Я – свідок», «Я – очевидець». Причина їхньої появи проста – пересічні люди воліють менше втручатися в трагічну чи злочинну ситуацію, яка випадково розігрується на їхніх очах, а більше стараються відзняти відео з події на свій гаджет.

Тобто відбувається те, що рекомендували інструкції поліції США ще з 70-х років минулого століття: випадкова людина без профільної освіти та спеціальних навичок мало чим може допомогти жертві ДТП чи нападу злочинця, але вона здорово може посприяти цій жертві, якщо документально зафіксує саму поді. – прикмети злочинця, автомобільні номери, місце куди грабіжник викинув зброю, тощо. Ось тут, здавалося б і стане в чудовій нагоді відео, відзняте очевидцем. Та чи так це насправді?

Міжнародна група правозахисників та активістів із захисту прав людини «Witness» вже багато років добивається того, щоб відео-матеріал, відзнятий очевидцями міг служити законним доказом у суді. В деяких країнах, як США чи Сінгапур, це вже працює, в більшості держав – ні. Причина проста – очевидець, будучи свідком трагедії, і часто боячись за своє життя, зазвичай знімає вкрай неякісне відео, яке мало що може засвідчити в суді.

Експерти «Witness» вважають, що відео-матеріал, щоб він міг бути використаний у суді, має чітко і неоднозначно демонструвати:

• Який конкретно злочин було скоєно;
• Хто конкретно скоїв злочин – чоловік\жінка, молодий\старий, худий\товстий, особливі прикмети, колір і стиль одежі, може бути у відео чітко представлено обличчя людини чи ні;
• І зрештою відео повинно чітко демонструвати як саме було скоєно злочин – чи можна з упевненістю сказати що в натовпі людей саме цей конкретний чоловік наніс удар, який став смертельним.

Зрозуміло що останній пункт дуже рідко вдається відзняти – бо важко наперед передбачити що ось-ось має статися трагедія.

І ось тут ми підходимо до тих свідків, які абсолютно неупереджені і знімають всю подію від початку і до завершення. А в останні роки ще й із бездоганною якістю відео-матеріалу. Це – сучасні високотехнологічні ІР-камери відеоспостереження. Найчастіше камери відеонагляду допомагають безпосередньо зреагувати на скоєння злочину і здобути при цьому прямі матеріальні докази вини людини. Перший подібний резонансний випадок стався в Україні ще в далекому 2012-му році, і ввійшов в історію як «Убивство в ТРЦ «Караван».

Охоронці побачили через камери спостереження, що молодик краде електронне обладнання, затримали його і привели до службового кабінету, де вже і розігралася трагедія – теж між іншим в зоні роботи камер відеоспостереження. Тому, коли крадій вихопив пістолет і розстріляв трьох охоронців. Це можна було вважати убивством у прямому ефірі. В цьому конкретному випадку камери відзняли і крупні плани самого стрільця, і крадіжку і убивство.

Однак доволі часті випадки, коли матеріал із камер відеоспостереження слугує не безпосереднім, а лише опосередкованим доказом. Так, як в іншому резонансному злочині – убивстві журналіста Павла Шеремета. Сторона обвинувачення, арештувавши підозрюваних, звісно ж покладається на різноманітні види доказів, у тому числі прослуховування розмов та безпосереднє слідкування.

Однак, як кажуть слідчі, вийти на слід підозрюваних їм допоміг відео-матеріал із 221 камери спостереження:

• Перше, на що звернули увагу слідчі – це рейд розвідниці, яка фотографувала всі камери відеоспостереження довкола кварталу, де згодом було скоєно злочин.
• Згодом слідчі виявили нічні записи з відеокамер на яких злочинці безпосередньо підкладали вибухівку під авто жертви. На основі відеозаписів була британськими експертами були проведені різноманітні експертизи, у і тім числі і дослідження ходи підозрюваних.
• І зрештою завдяки вуличним відеокамерам було повністю відтворено маршрут потенційних убивць, і навіть зафіксовано людину, яка ймовірно підірвала закладену вибухівку дистанційно уже наступного ранку.

П’ятеро людей було заарештовано, однак неупереджене слідство, бід наглядом громадськості, змушене було визнати, що безпосередніх доказів вини заарештованих, в тому сегменті, що стосується відео-доказів, наразі немає:

• «розвідниця», знаючи що працює безпосередньо проти камер відеоспостереження, вміло ховала обличчя, одягла перуку;
• пара – чоловік і жінка – які підклали вибухівку, знали де розташовані камери і уникали по можливості потрапляти в їхню робочу зону;
• крім того була ніч і відео в чорно\білому форматі не дозволило однозначно ідентифікувати обличчя.

Ось тут власне і постало питання, яке вже багато років дискутується в багатьох країнах світу – наскільки чітким, точним і однозначно трактованим, має бути відеоматеріал, щоб його визнав суд в якості доказу. Це – перше. І чи було дотримано всіх юридичних тонкощів збору цих доказів – це, власне, по друге.

Якщо з першим пунктом все більш-менш зрозуміло – відео або ж якісне і дозволить з’ясувати «Хто», «Що» і «Як» завинив, або ж неякісне – і це не можна буде зробити. То з другим пунктом все значно складніше. Стаття 251 Кодексу України з адміністративних правопорушень декларує, що доказами є будь-які фактичні дані, на основі яких, у визначеному законом порядку, орган чи посадова особа встановлює наявність чи відсутність правопорушення і винність особи в його вчиненні. Окремим протоколом декларується всі види, як правило матеріальних доказів. І там же зазначена всього лише одна фраза: а також показаннями технічних приладів та засобів що мають функції фото-кінозйомки, чи відеозапису, в тому числі й такими що працюють в автоматичному режимі. Оці останні, власне і є камерами відеоспостереження.

А є ще статті 73 та 96 Господарського процесуального кодексу України, які вже безпосередньо відносять відеозапис до виду електронних доказів.

І зрештою стаття 99 Кримінально-процесуального кодексу України, що доказами в кримінальному проваджені можуть бути в тому числі і документи, зафіксовані з допомогою звуку та зображення, в тому числі звукозапис, фото та відеозйомка, в тому числі і на цифровому носії. Більше того, такі докази мають ще й перевагу завдяки наглядності, чіткому позиціонуванню (дата, час, місце події) та неупередженій фіксації дійсності.

Та у життєвій юридичній практиці суд беззастережно прийме за доказ лише той відеоматеріал, який:

• або знятий правоохоронцями за попередніми санкціями судді (тобто оперативна зйомка);
• або відеоматеріал був знятий на офіційно зареєстровані, цілком легальні і, найголовніше, НЕПРИХОВАНІ, встановлені відкритим способом у громадських місцях, вуличні камери відеоспостереження.

З усього викладеного робимо висновок, що на сьогодні такий доказ, як відеозапис, не має статусу окремого джерела доказу в процесуальному законодавстві України, що ускладнює процедуру поводження з ним учасниками судового та позаcудового провадження. У зв’язку з цим слід внести відповідні зміни до чинних процесуальних кодексів і проекту Адміністративно-процедурного кодексу, який перебуває на розгляді у Верховній Раді України, що сприятиме не лише підвищенню ефективності правозастосовної діяльності, але й посилить гарантії права особи на справедливий та неупереджений суд.